blevogue
gamburger
BLEVOGUE
article

Я бачу руки в крові, чи це не твої?

Любов сильна.

Ці слова я намагаюся повторювати в моменти найглибшого відчаю. Кожного разу, по декілька разів на день.
Ми живемо в столітті випробовувань на психічну стійкість, яка кожним своїм кроком намагається заперечити силу любові. Ще декілька років тому ми були щиро переконані, що диряві дороги - це найбільша гуманітарна трагедія вулиці Інститутської, вже сьогодні ми знаємо, що такої вулиці не знайти в жодній гугл-мапі,

бо трагедія змінює назви і асфальт тут ні до чого. Ще вчора ми завчали кількість жертв у всеможливих війнах, щоб добре здати іспит з історії, вже сьогодні ми знаємо ціну цих цифр. Нам довелося відстояти цілісіньку холодну зиму, щоб зрозуміти, що громадянство не дається фактом кровної чи вродженої приналежності, його треба зубами вигризати пліч-о-пліч із власною совістю. Так, ми дуже багато встигли зрозуміти. І що?

21-ше століття – це час швидкої інформації, епоха соцмереж. Я не відчуваю жодним зі своїх чуттів того, що відбувається в світі навколо мене: я не чую кулеметних черг з-під Краматорська, я не відчуваю запаху хімічної зброї з Сирійських обезлюднених містечок, я не витираю сльози жінки, яку щойно забрала швидка з-під петербурзького метрополітену.  Я живу в світі, фізично далекому від їхнього горя, але я знаю, що це горе є.

Я продовжую сидіти перед екраном ноутбука і запитувати себе – чому найбільшою суспільною рефлексією стосовно безкінечної кількості трагедій стали пафосні пости-репости на фейсбуці? Як так сталося, що ми втратили останню каплю нормальності в такий складний час? Невже хтось і справді вірить, що підпис «ужас, я в шоке» хоча б чимось залатає поламані долі безпосередніх учасників трагедії?

В час, коли вся інформація зосереджена на одній сторінці у віртуальному просторі дуже важко дати оцінку будь-яким суспільним явищам. Але в одному я, таки, впевнена. Якщо ми реагуємо на теракт смайликом «сумно» під блиcкавичною новиною від чергового новинного порталу, то нас нема чого боятися. Їхні кулі сильніші за всі наші революції. Бо коли мої горішки занадто маленькі для реальної допомоги, то єдина користь мого існування – це відчуття відповідальності. Відповідальності за кожне написане слово, за кожну прочитану книжку, яка спонукнула мене це слово написати і за кожне усвідомлення, яким я наділила це писання. В іншому випадку ось це саме «сумно» – це злочин проти людяності.

Але це буде потім. Зараз єдина моя участь в долі кожної нещасної людини – це віра в те, що любов сильна. Тому я вірю.

фото – Ангеліна Голт

Коментарі

There are no comments yet

Loading...